Уранці в день запланованого інтерв'ю Радіо Свобода з архівісткою Олександрою Бузько її телефон не відповідає.
Пізніше того ж дня, коли ми нарешті зв’язалися, Бузько пояснила, що проспала будильник після того, як працювала допізна.
«Моє тіло відмовляється мені служити», – каже вона. «Я виснажена».
Олександра Бузько очолює команду з трьох жінок в архіві Інституту археології Національної академії наук України в Києві, які поспішають опублікувати візуальну спадщину в інтернеті, щоб не сталося непоправного.
«Нам доводиться сканувати, сканувати і ще раз сканувати, щоб зберегти ці матеріали, бо невідомо, чи завтра якась ракета не знищить архів та його матеріали», – каже вона.
Проєкт, який створюють жінки, називається «Цифрове сховище пам’яті» та базується на фізичних матеріалах, що зберігаються в архіві, зокрема тисячах фотографій з особистих архівів українських археологів, які ніколи раніше не були оцифровані.
Багато фотографій зображують загадкові деталі дослідницьких розкопок, а інші – це приголомшливі портрети українських селян та вуличного життя, зроблені під час експедицій 19-го та початку 20-го століть.
«Коли я переглядаю ці зображення людей, це викликає такі сильні почуття», – каже Бузько про свою роботу, гортаючи відбитки та негативи своїх давно померлих співвітчизників.
«Мені 39 років, і моє покоління не було справжнім шанувальником [традиційної української культури]. Для нас вона вважалася дещо сільською, вона ніколи не була модною»
Зображення українців у національному одязі, що жили під владою царської Росії, сьогодні набувають нової сили на тлі триваючого російського вторгнення. Бузько каже, що її часто переповнює ніжність до її предків на світлинах, які своєю працею та традиціями заклали основи сучасної України.
«Я так їх люблю», – каже Олександра.
«Цифрове сховище пам’яті» почало народжуватися під час пандемії після того, як Олександрі Бузько та її колезі Володимиру Мисаку спали на думку зробити цінні колекції свого інституту доступними онлайн, а не залишати їх запиленою прерогативою кількох науковців із перепустками для відвідувачів до київського архіву.
Олександра Бузько знайшла сканери та невеликий бюджет від спонсорів, зокрема від австрійського банку, поки Володимир Мисак працював над створенням вебсайту.
У 2023 році чоловіка призвали до армії, та колеги досі часто звертаються до нього за порадами, а сам Володимир намагається бути в курсі прогресу.
Олександра Бузько та її команда мають генератор, який забезпечує роботу їхніх сканерів під час відключень електроенергії, а самі жінки працюють у під час повітряної тривоги, яка часто порушує громадське життя в Києві.
«Коли в архіві є студенти, я, звичайно, відводжу їх до бомбосховища, бо несу за них відповідальність», – каже архівістка. «А для моїх колег це їхнє власне рішення».
Бузько каже, що наука в Україні зараз «голодує» щодо фінансування, оскільки левова частка державних коштів йде на військові потреби країни. Її команда, за словами Олександри, «дещо волонтерська».
Бузько покинула Україну невдовзі після повномасштабного вторгнення разом зі своїм сином-підлітком, але зрештою обоє вирішили повернутися.
«Мій син вже працює в стратегічній галузі, яка підтримує армію, а я працюю з цією цифровою спадщиною», – каже вона. «Тож ми сприймаємо це як наш обов’язок».
